Бюджет та громадськість

Трудові права у національному законодавстві та міжнародних договорах про права людини

Право на працю — одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав. Воно забезпечує можливість доступу та забезпечення джерел для задоволення потреб себе і своєї сім'ї, самореалізації та самовираження.

Безперечно, що основним законом кожної держави є Конституція. У 1996 році Верховною Радою України був прийнятий основний закон України — Конституція України. Право на працю — одне з пріоритетних соціальних прав, закріплених в Конституції України.
У ст. 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі ст. 44 Конституції України ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.
Ще одним трудовим правом, гарантованим на конституційному рівні, є право кожного, хто працює, на відпочинок. У ст. 45 Конституції України також закріплене це право. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Відповідно до ст. 36 Конституції України громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на належні, безпечні і здорові умови праці в процесі трудової діяльності визначає КЗпП України та закони про охорону праці від 15 грудня 1993 р. Право на заробітну плату не нижче встановленого законом рівня забезпечується Законом України "Про оплату праці".
У КЗпП України в ст. 2 закріплені основні трудові права працівників, а саме: право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою.
Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
У трудовому праві визначені гарантії забезпечення права громадян на працю. Згідно зі ст. 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності;безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до ст. 9 Конституції України діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди. Таким чином, в Конституції нашої держави і в Кодексі законів про працю України закріплений принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства.
Міжнародна правове регулювання праці - це встановлена міжнародними договорами (актами) система стандартів щодо регулювання праці, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору (ратифікували його), використовують в національному трудовому законодавстві. Суб'єктами міжнародно-правового регулювання праці є 00Н та її спеціалізований орган - Міжнародна Організація Праці (МОП).
Право на працю - одне з основних прав людини.
Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною декларацією прав людини (ООН, від 10.12.1948р.). Ст. 22 зазначає, що кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави. У статті 23 передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина без будь-якої дискримінації має право на рівну оплату за рівну працю.
Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування її самої та її сім’ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів. Крім цього в даному міжнародно-правовому документі міститься припис також з приводу того, що кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку.
Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права (ООН, від 16.12.1966 p.), ратифікованим Верховною Радою УРСР, у ст. 6 – 9 передбачено, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини отримати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Право створювати професійні спілки, а також право на страйк передбачені Пактом.
Міжнародним Пактом про громадянські і політичні права (ООН, від 16.12.1966 р.), ратифікованим Указом Президії Верховної Ради Української РСР у ст. 2 передбачено, що кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується поважати і забезпечувати всім перебуваючим у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. У ст. 8 зазначено, що нікого не можуть приневолювати до примусової чи обов'язкової праці. Ст. 22 місить положення про те, що кожна людина має право на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.
У статті 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ООН, від 21.12.1965 р.) міститься норма, що держави-учасниці зобов'язуються заборонити і ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і забезпечити рівноправність кожної людини перед законом, без розрізнення раси, кольору шкіри, національного або етнічного походження, щодо здійснення права на працю, вільний вибір роботи, справедливі і сприятливі умови праці, захист від безробіття, рівну плату за рівну працю, справедливу і задовільну винагороду та права створювати професійні спілки і вступати до них.
В Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 року у ст. 11 зазначено, що держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі зайнятості, з тим щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок рівні права, зокрема:
a) право на працю як невід'ємне право всіх людей;
b) право на однакові можливості при найманні на роботу, в тому числі застосування однакових критеріїв вибору при найманні;
c) право на вільний вибір професії чи роду роботи, на просування по службі та гарантію зайнятості, а також на користування всіма пільгами і умовами роботи, на одержання професійної підготовки та перепідготовки, включаючи учнівство, професійну підготовку підвищеного рівня та регулярну підготовку;
d) право на рівну винагороду, включаючи одержання пільг, на рівні умови щодо рівноцінної праці, а також на рівний підхід до оцінки якості роботи;
e) право на соціальне забезпечення, зокрема при виході на пенсію, безробітті, хворобі, інвалідності, по старості та в інших випадках втрати працездатності, а також право на оплачувану відпустку;
f) право на охорону здоров'я та безпечні умови праці, включаючи захист репродуктивної функції.
В Конвенції про права інвалідів від 13 грудня 2006 року в ст. 27 зазначено, що держави-учасниці визнають право інвалідів на працю нарівні з іншими; воно включає право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку інвалід вільно вибрав чи на яку він вільно погодився, в умовах, коли ринок праці та виробниче середовище є відкритими, інклюзивними та доступними для інвалідів. Забезпечують і заохочують реалізацію права на працю, зокрема тими особами, які отримують інвалідність під час трудової діяльності, шляхом ужиття, у тому числі в законодавчому порядку, належних заходів, спрямованих, зокрема, на таке:
a) заборону дискримінації за ознакою інвалідності стосовно всіх питань, які стосуються всіх форм зайнятості, зокрема умов прийому на роботу, наймання та зайнятості, збереження роботи, просування по службі та безпечних і здорових умов праці;
b) захист прав інвалідів нарівні з іншими на справедливі й сприятливі умови праці, зокрема рівні можливості й рівну винагороду за працю рівної цінності, безпечні та здорові умови праці, зокрема захист від домагань, та задоволення скарг;
c) забезпечення того, щоб інваліди могли здійснювати свої трудові й профспілкові права нарівні з іншими;
d) надання інвалідам можливості для ефективного доступу до загальних програм технічної та професійної орієнтації, служб працевлаштування та професійного й безперервного навчання;
e) розширення на ринку праці можливостей для працевлаштування інвалідів та просування їх по службі, а також надання допомоги в пошуку, отриманні, збереженні та відновленні роботи;
f) розширення можливостей для індивідуальної трудової діяльності, підприємництва, розвитку кооперативів і організації власної справи;
g) наймання інвалідів у державному секторі;
h) стимулювання наймання інвалідів у приватному секторі за допомогою належних стратегій і заходів, які можуть уключати програми позитивних дій, стимули та інші заходи;
i) забезпечення інвалідам розумного пристосування робочого місця;
j) заохочення набуття інвалідами досвіду роботи в умовах відкритого ринку праці;
k) заохочення програм професійної та кваліфікаційної реабілітації, збереження робочих місць і повернення на роботу для інвалідів.
Держави-учасниці забезпечують, щоб інваліди не утримувалися в рабстві чи в підневільному становищі й були захищені нарівні з іншими від примусової чи обов'язкової праці.
В Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в ст. 32 зазначено, що держави-учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку. Вживають держави-учасниці законодавчі, адміністративні і соціальні заходи, а також заходи в галузі освіти, з тим, щоб забезпечити здійснення цієї статті. 3 цією метою, керуючись відповідними положеннями інших міжнародних документів, держави-учасниці, зокрема:
а) встановлюють мінімальний вік для прийому на роботу;
b) визначають необхідні вимоги щодо тривалості робочого дня й умови праці;
с) передбачають відповідні види покарань або інші санкції для забезпечення ефективного здійснення цієї статті.
Важливим міжнародним актом, який серед іншого визначає права громадян у сфері праці, є Європейська соціальна хартія (переглянута), ратифікована Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» від 14 вересня 2006 року № 137-V. Особливість її ратифікації полягає в тому, що безпосередньо в названому Законі України зазначено конкретні статті і пункти частини другої Хартії, які є обов’язковими для України.
У Європейській соціальній хартії (переглянутій), з 31 права людини, передбаченого Хартією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено статтями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взяття державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права: право на працю (ст. 1); право на створення організацій (ст. 5); право на укладення колективних договорів (ст. 6); право дітей та підлітків на захист (ст. 7); право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19); право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст. 20). З числа додаткових статей Хартії 16 статей передбачають права у сфері праці. До таких належать: право на справедливі умови праці (ст. 7); право на безпечні та здорові умови праці (ст. 3); право на справедливу і достатню винагороду (ст. 4); право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8); право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професійну підготовку (ст. 10); права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15); право займатися прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18); право на інформацію і консультацію (ст. 21); право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22); право на захист у випадках звільнення (ст. 24); право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25); право на гідне ставлення на роботі (ст. 26); право працівників із сімейними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників на захист на підприємстві та умови, які мають створюватися для них (ст. 28); право на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29).
Провідною міжнародною організацією, наділеною правом ухвалювати міжнародні правові акти у сфері праці, є Міжнародна організація праці (МОП), створена 1919 року в рамках Версальського договору, яка з 1946 року є спеціалізованим органом ООН. Мета діяльності МОП — поліпшувати умови праці і життя через ухвалення конвенцій і рекомендацій, у яких встановлюються мінімальні норми щодо: заробітної плати; робочого часу; умов зайнятості; соціального забезпечення; адміністрації праці; тристоронньої співпраці; соціально-трудових відносин; соціального діалогу тощо.
Загалом Україна ратифікувала 69 конвенцій МОП. З них нині діє 61, бо деякі документи з часом були денонсовані.
Отже, підсумовуючи все вищенаведене, можна стверджувати, що право на працю та інші трудові права є найбільш важливим компонентом соціально-економічних прав людини.
Значна кількість міжнародно-правових договорів про права людини передбачає право на працю та інші трудові права. Більше того, з’являються міжнародні договори про права людини, які включають різні аспекти трудових прав щодо окремих соціально-вразливих груп населення (жінок, осіб із обмеженими можливостями та інших).
Також очевидним є те, що поруч із гарантуванням у міжнародних договорах про права людини права на працю з’являються інші «пов’язані» трудові права, зокрема такі як право на безпечні умови праці, участь у професійних спілках, а також такі, що стосуються окремих професій чи окремих видів підприємств та установ.
Громадська організація «Центр громадської адвокатури» реалізовує за підтримки Проекту ПРООН «Демократизація і права людини в Україні» та Міністерства закордонних справ Данії моніторинг дотримання трудових прав та виконання зобов’язань державою-Україною щодо забезпечення умов для їхньої реалізації та захисту.

Мар’яна Багній, юрист Центру громадської адвокатури

Синдикація

RSS-матеріал

Вхід

Зараз присутні

Зараз присутні 0 користувачів та 1 гість.