Бюджет та громадськість

Адресна допомога та її переваги

Що ж являє собою сама адресна допомога та які переваги її запровадження замість системи пільг?.
Адресна допомога – це форма соціальної допомоги, яку держава надає персонально малозабезпеченим працездатним чи непрацездатним громадянам, враховуючи потреби конкретної людини та після.
“Адресність ”допомоги полягає в тому, що її отримує конкретна людина, яка має право на неї відповідно до встановлених законодавством критеріїв і довела це право через надання відповідних документів. Адресність забезпечує ефективність допомоги. Часто адресна допомога має цільовий характер. Наприклад, у США малозабезпечені громадяни для збалансованого харчування можуть отримувати адресну допомогу за програмою “купонів на їжу ”(food stamps).Ця допомога може використовуватися на придбання харчових продуктів, але не може бути використана на алкогольні чи тютюнові вироби, вітаміни, медикаменти та інші нехарчові товари.
Адресна допомога може надаватися у грошовій і негрошовій/натуральній формах. Наприклад, програма житлово-комунальних субсидій в Україні є прикладом адресної допомоги малозабезпеченим сім’ям цільового характеру, яка надається в негрошовій формі. Адресна допомога може надаватися за критерієм малозабезпеченості, а також за іншими: належністю до певної категорії та/чи групи ризику. Наприклад, щоб отримати допомогу за “Спеціальною програмою посиленого харчування жінок, немовлят і дітей ”(The Special Supplemental Nutrition Program for Women,Infants,and Children) у США, особа повинна належати до однієї з категорій (вагітні жінки, жінки впродовж шести місяців після народження дитини, жінки, які годують дітей грудьми;немовлята віком до року, діти віком до п’яти років),бути малозабезпеченою, проживати в тому штаті, у якому вона звертається по допомогу, та підлягати ризику недоїдання, що має бути підтверджено лікарем. Особливістю цієї програми є те, що вона надає допомогу в натуральній формі.
Загалом можна виокремити та переваги адресної допомоги порівняно з пільгами, а саме:
• адресна допомога краще забезпечує соціальну справедливість, оскільки неодмінною умовою її надання є малозабезпеченість. Отже, держава підтримуватиме лише тих, хто найбільше цього потребує;
• адресна допомога ефективніша, оскільки цільовий характер адресної допомоги дає змогу не розпорошувати ресурси, а спрямовувати їх тим особам і на ті цілі, які є пріоритетними. Це дає можливість збільшити підтримку найнужденніших за інших рівних умов;
• адресна допомога забезпечує ринкові розрахунки між різними економічними агентами, що сприяє поліпшенню фінансового стану підприємств – надавачів пільгових послуг;
• адресна допомога сприяє економії, оскільки завжди обмежена на відміну від пільг, обсяги споживання яких не завжди нормовані;
• вартість адресної допомоги для бюджету може бути чітко підрахована (цю хибу системи пільг можна усунути адресним наданням пільг).
В Україні про введення адресної допомоги замість пільг у владі почали говорити вже давно. Проте від слів до діла вдалося перейти лише у 2002 році. Чиновники порахували і вирішили, що пільговики є тягарем для українського бюджету. За своїм соціальним статусом право на пільги має 31% населення України. Щороку на потреби пільговиків виділяється 22-23 млрд. грн. Проте різниця між фактичним фінансуванням і тим, що передбачено законом, складає 12-13 млрд. грн. А будь-який дефіцит, як відомо, створює підгрунтя для корупції і зловживань. Крім того, таке фінансове навантаження навряд чи зможе потягнути бюджет будь-якої європейської країни. Тому чиновникам довелося вибирати між підтримкою окремої групи населення і розвитком економіки в цілому.
Кабмін затвердив програму заміни пільг адресною грошовою допомогою. Ця стратегія складалася з трьох етапів. Перший етап передбачав створення законодавчої бази і розробку механізмів виплати грошової допомоги пільговикам у житлово-комунальній галузі. На другому етапі адресна допомога мала б розповсюджуватися на інші види пільг (транспорт, зв’язок). Третій етап мав завершитися у 2006 році повним переходом на адресну допомогу. Проте фактично програма зазнала краху, навіть не розпочавшись. Влада обмежилася експериментами у двох регіонах України.
Взагалі існує чимало противників і прибічників заміни пільг адресною допомогою. Ті, що „проти”, здебільшого апелюють цифрою у 1,5 млрд. грн., на яку, за їх підрахунками, збідніє населення України. Чимало пільговиків можуть взагалі опинитися без грошової допомоги. Адже кошти на адресну допомогу в бюджет не закладені в достатній кількості.
Противники реформи ставлять за приклад монетизацію в Росії, що стартувала з 1 січня 2005 року і фактично одразу зазнала краху. Повністю монетизували ці кошти лише 4 регіони, 17 зробили це частково. Наслідком введення адресної допомоги стали багаточисельні мітинги проти політики Володимира Путіна, а його рейтинг вперше впав нижче 50%.
Прибічники ж „адресної” реформи говорять про чисельні зловживання на „пільговому полі”. Як приклад, — затримання на одному з вокзалів країни 26-річного „пільговика”, який намагався проїхати в дизель-поїзді по пенсійному(!) посвідченню. Крім того, введення адресної допомоги дозволить державним транспортним підприємствам отримати „живі кошти” від колишніх пільговиків. Що, відповідно, значно поліпшить їх матеріальний стан і фактично припинить хвилю страйків.
Інша ситуація на селі. Адже чимало сільських пенсіонерів, чорнобильців чи інвалідів не в змозі користуватися пільгами в достатній кількості, а зайві 150-200 грн., певно, нікому не завадять. Крім того, як бути пільговику, який роками прикутий до ліжка? В транспорті він не їздить, а на ліки гроші потрібні...
Тож перш ніж розпочинати реформування пільгових програм, напевно, варто спочатку почути голос населення, зважити усі „за” і „проти”, а вже потім „наступати” на російські граблі. Проте владі зараз не до адресної допомоги і глобальних реформ.
Слід звернути увагу на те, що адресна допомога в Україні вже існує, а механізм її надання – законодавчо закріплений і діє вже декілька років. Саме це і дає нам сьогодні право судити про те, які будуть наслідки заміни всіх існуючих пільг.
Де–юре поняття адресної допомоги було введено Постановою Кабінету Міністрів «Про впровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим родинам» від 22 лютого 1999 року. Стаття 46 прийнятої в 1996 році Конституції визначила, що соціальні виплати повинні забезпечувати рівень життя, не нижче прожиткового мінімуму, встановленого законом. Однак у той час соціальне законодавство України ще не оперувало такими поняттями, як соціальні стандарти, прожитковий мінімум і т.д. Постанова Кабміну лише обрисувала схему майбутньої системи. Законодавчо врегулювати механізм її роботи стояло парламенту.
15 липня 1999 року Верховна Рада третього скликання прийняла Закон «Про прожитковий мінімум». Згодом в уточнюючому, по суті, Законі «Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 року прожитковий мінімум буде визначений як базовий соціальний стандарт. Тобто та величина, на основі якої визначаються всі державні гарантії в сфері доходів населення, житлово-комунального обслуговування і т.д.
У Законі 99–ого року ключовими є три пункти:
прожитковий мінімум установлюється Кабінетом Міністрів і щорічно перед прийняттям держбюджету затверджується Верховною Радою;
на його основі встановлюються розміри мінімальних заробітний плати і пенсії за віком, допомозі по безробіттю, а також всіх інших соціальних виплат, передбачених законодавством України;
прожитковий мінімум застосовується для формування державного бюджету і місцевих бюджетів.
24 травня 2000 року Указом Президента були затверджені Основні напрямки соціальної політики на період до 2004 року. Цей документ, зокрема, говорить: «Система соціальної допомоги, що надається сьогодні в Україні, не забезпечує адекватної соціальної підтримки громадян у ринкових умовах у випадку ризику. Реформування цієї системи повинне здійснюватися на основі вироблення нових підходів і критеріїв до оцінки існуючих соціальних програм з метою їхньої раціоналізації і консолідування з обліком бюджетних ресурсів, що існують. Для підтримки найбільш уразливих шарів населення буде введена система гарантованого мінімального сукупного доходу родини».
Одним із завдань, які необхідно виконати для досягнення поставленої мети, саме і назване поглиблення конкретності державної соціальної допомоги через упорядкування пільг і допомоги, що надаються різним категоріям населення, а також реформування нормативно–правової бази надання адресної соціальної допомоги малозабезпеченим родинам і самотнім непрацездатним громадянам на основі обліку їхнього сукупного доходу.
Немов оперативно відгукнувшись на завдання Президента, 1 червня 2000 року Верховна Рада прийняла нормативно–правовий акт, що був по суті пробним проектом соціальної реформи в Україні. Сьогодні можна сміливо стверджувати, що цей проект провалився. Незважаючи на додаткові соціальні виплати, що надав Закон України «Про державну соціальну
допомогу малозабезпеченим родинам», рівень бідності в країні як і раніше
збільшується в середньому на 1,5 – 2% у рік.
Але, більш того, фактично заклавши основи нової системи соціального захисту, народні депутати Верховної Ради третього скликання ухитрилися цим законом нівелювати саму її суть. Парламент одним ударом розправився з вимогами Конституції і закону про прожитковий мінімум. Тепер держава вже не повинна була забезпечувати своїм громадянам необхідний рівень життя – для цього статтею 5 вищезгаданого Закону було введене поняття рівня забезпечення прожиткового мінімуму.
Якщо виплати «не йдуть» до мінімуму, виходить, мінімум «піде» до виплат
Стаття 5 Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим родинам» говорить:
«До стабілізації економічної ситуації в Україні розмір державної соціальної допомоги визначається з урахуванням рівня забезпечення прожиткового мінімуму. Рівень забезпечення прожиткового мінімуму установлюється виходячи з можливостей видаткової частини Державного бюджету України і затверджується одночасно з прийняттям закону про Державний бюджет України на відповідний рік».
Розділити неподільне, зменшити мінімальне! Можливо, народні обранці, що голосували за цей закон, були свято упевнені, що економічна ситуація стабілізується в найближчий термін і розглядали цю статтю закону винятково як короткостроковий компроміс. Але чи був це дійсний пошук чи виходу політичний виверт? Вони зробили те, чого робити було не можна. Вони переступили Конституцію України. Наслідки не змусили себе довго чекати.
Вже у держбюджеті на 2001 рік, виходячи з «дозволу», даного статтею 5 закону про допомогу малозабезпеченим родинам, був установлений рівень забезпечення прожиткового мінімуму в розмірі 50 грн. Це притім, що сам прожитковий мінімум у 2001 році складав 311,3 грн.! Забезпечення на рівні 16% виглядало настільки цинічно, що в справу втрутився Президент. Утім, у відповідь на його розпорядження «Про поліпшення соціального захисту малозабезпечених родин» від 18 квітня 2001 року Верховна Рада збільшила з червня рівень забезпечення лише на 15 грн.
При існуючих нині «особливостях національного законодавства» у випадку, якщо адресна допомога буде розраховуватися виходячи з величини прожиткового мінімуму, ніщо не перешкодить через визначений час «замінити» її на таку ж адресну допомогу, але вже з розрахунку рівня забезпечення прожиткового мінімуму. Так, підмінюючи одне поняття іншим, виправдуючи невиплати відсутністю засобів у бюджеті, можна остаточно зруйнувати всю систему соціального захисту України. У такій ситуації ліквідація пільг може привести до миттєвого зубожіння широких шарів населення і різкому розшаруванню суспільства. Щоб не допустити цього, необхідно до початку переходу до системи адресної допомоги переглянути всі положення соціального законодавства і максимально убезпечити громадян від можливих негативних наслідків різних політичних компромісів.
До основних чинників, які можуть і в подальшому перешкодити впровадженню системи адресної (грошової)допомоги, належать:
• заполітизованість питання пільг та адресної грошової допомоги і, як наслідок, брак консенсусу і неможливість ухвалення законодавчого рішення про реформування;
• спротив груп інтересів, зокрема малозабезпечених громадян, які заміну пільг на адресну допомогу асоціюватимуть з позбавленням пільг.
Окрім того, ефективному реформуванню можуть зашкодити:
• високі адміністративні витрати на даному етапі реформи та на подальше функціонування системи адресної допомоги (розроблення системи адресної допомоги, створення (розширення) інфраструктури для її надання, підтримка реєстру, проведення роз’яснювальної роботи, контроль за цільовим характером використання допомоги, якщо вона надається в грошовій формі тощо);
• збільшення навантаження на бюджет внаслідок усунення перехресного субсидування пільг підприємствами – надавачами пільгових послуг. Якщо додаткові ресурси не буде знайдено, це може призвести до зменшення підтримки населення і зростання соціальної напруги;
• небажання колишніх пільговиків платити за послуги (наприклад, за проїзд у транспорті). Зменшити зазначені ризики може допомогти широкомасштабна інформаційно-роз’яснювальна робота уряду щодо доцільності реформування системи пільг. Необхідним також є проведення соціологічного опитування щодо ставлення населення до реформування системи пільг для виявлення ставлення певних соціальних і демографічних груп до реформування взагалі та скасування/заміни певних видів пільг і подальшого використання результатів опитування під час інформаційно роз’яснювальної кампанії та розроблення рішень щодо реформування.

Синдикація

RSS-матеріал

Вхід

Зараз присутні

Зараз присутні 0 користувачів та 0 гостей.