Бюджет та громадськість

ЛЕОНІД ТАРАСЕНКО.Як чергові «розподіли інтересів» судів впливають на захист прав звичайних громадян

В квітні Конституційний Суд України прийняв рішення у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів „а“, „б“, „в“, „г“ статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (Справа № 1-6/2010). Цим рішенням було поставлено крапку у проблемі розмежування юрисдикції судів щодо розгляду земельних спорів (оскарження рішень, дій, бездіяльності органів місцевого самоврядування по земельних питаннях). Оскільки впродовж кількох років такі справи слухалися судами спочатку по КАСУ, потім по ЦПК України (ГПК України).

Проте чи існувала така проблема? Чому крайніми у вирішенні цієї «псевдо проблеми», як завжди, стали звичайні жителі нашої держави, які через національні суди намагаються впродовж більше трьох років захистити свої порушені права у судах?
Невідомо чого суди першої інстанції почали закривати провадження у справах про оскарження дій, рішень, бездіяльності органів місцевого самоврядування із земельних питань на підставі непідвідомчості спорів, які подані у порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства. Зрозуміло, що такі рішення оскаржувались до апеляційних інстанцій, або ж знову звертались особи із тими ж позовними вимогами до того ж суду (бо суди першої інстанції у спорах із органами місцевого самоврядування такі ж як по ЦПК) тільки уже у порядку цивільного процесуального законодавства. При цьому потрібно врахувати, що строки, в які здійснюється судочинство в Україні, є далекими від прописаних у законодавстві та «розумних строків» в розумінні Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини.

Безумовно, Конституційний Суд України в цьому рішенні зайняв правильну правову позицію, яка підтримувалася багатьма науковцями та практиками. Зокрема, КСУ наголосив, що положення пунктів „а“, „б“, „в“, „г“ статті 12 Земельного кодексу України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень, а положення пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на „спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності“ слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Проте незрозумілим залишається те, чого суди раптово вирішили здійснити «переділ» підвідомчості на власний розсуд, забрати компетенцію розгляду цих досить «майново-цінних» категорій справ у судів адміністративних, які по закону мали і б здійснювати судочинство у цій категорії справ, і саме призначення цих судів полягало у здійсненні судочинства у справах про оскарження дій, рішень, бездіяльності органів місцевого самоврядування. Виявляється, що «рейдерство» не є чужим і для цих органів влади. Вплинути на суди першої інстанції вдавалось, тому що у цій категорії справ (про оскарження дій органів місцевого самоврядування) місцеві суди загальної юрисдикції діють і як адміністративні суди, водночас в інших справах (цивільних, кримінальних) їх рішення можуть касувати апеляційна та касаційна інстанція судів загальних, у тому числі Верховний Суд України.

Можна довго шукати винних – від судів вищих інстанцій до окремих суддів, які можливо, керувались «власною незалежною позицією», це є невідомо, але те, що держава-Україна не спроможна забезпечити громадянам доступ до розгляду справи незалежним, безстороннім судом та ще й впродовж розумного строку – факт очевидний.

Можливо, нарешті судова практика стане уніфікованою, і це надзвичайно важливо для подальшого правозастосування. Проте незрозуміло, який механізм будуть суди застосовувати до всіх тих справ, які на даний час слухаються відповідно до вимог ЦПК України (ГПК України) і стосуються земельних спорів громадян (юридичних осіб) з органами місцевого самоврядування. Юридично, керуючись вищезазначеним рішенням КСУ та п.1 ч.1 ст.205 ЦПК України, суд повинен закрити провадження по справі на тій підставі, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, повідомивши заявника, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Проте справа може вже слухатися і рік, і два роки, справа може перебути на стадії апеляції чи касації, а п.1 ч.1 ст.205 ЦПК України підлягає застосуванню незалежно від того, на якій стадії перебуває справа (місцевий суд, апеляційна інстанція, Верховний Суд України). Тобто провадження по справі буде закрито, і позивач втратить можливо і кошти (на представництво, експертизу тощо), дорогоцінний час, протягом якого справа тягнулася у кількох інстанціях, а розгляд справи розпочнеться спочатку. А може бути і така парадоксальна ситуація, коли позивачеві вчетверте (і такі приклади зараз ведуться громадською приймальнею Центру громадської адвокатури) доведеться звертатися до суду за захистом своїх порушених прав. Зокрема, у справі за позовом громадянки до місцевої ради про скасування рішення у сфері земельних відносин громадянка звернулася до суду відповідно до вимог ЦПК України, розгляд справи тривав кілька місяців і справу було закрито на підставі того, що ця категорія справ повинна слухатися відповідно до вимог КАС України (2007р.).

У 2008р. ця громадянка звернулася до суду з цією ж вимогою в порядку, визначеному КАС України – знову ж таки справа тягнулася більше року і була закрита на цій же підставі (справа повинна слухатися на підставі вимог ЦПК України). Наприкінці 2009 р. було подано позовну заяву, керуючись вимогами ЦПК України, було відкрито провадження по справі, проведено попереднє судове засідання. І зараз … рішення КСУ про розмежування юрисдикції судів. Найімовірніше воно стане підставою для закриття провадження по цій справі вже втретє. Громадянці доведеться вчетверте звертатися до суд з тією ж вимогою. Хто нестиме відповідальність за таке затягування розгляду справи – незрозуміло. Можливо, держава, але вона також не «безособова». А таких справ, як вищенаведена, що тягнеться впродовж чотирьох років, в Україні, очевидно, тисячі. Про ефективність (вже не говорячи про оперативність) судового захисту годі й говорити.

Очевидним є те, що в судовій системі існує розподіл інтересів (сфер впливу), який відбувався, а, можливо, ще й відбувається, серед вищих судових інстанцій, жодним чином не враховується те, яким чином будуть захищати свої права пересічні громадяни, які змушені ходити по судах впродовж багатьох років і по процесуальних мотивах не можуть захистити свої порушені права.

Очевидно, винних знайдено не буде, і пояснення у багатьох знайдуться на кшталт «було усунуто неправильне тлумачення закону». Можливо, варто подякувати Конституційному Суду України, який поклав край процесуальному «футболу», в який впродовж кількох років бавилися вищі та перші судові інстанції України. Правозахисники та організації звертались до Конституційного Суду України і раніше, проте їхні звернення «осідали» та «відбивались» у Секретаріаті, справа навіть не надходила до суддів.

Добре, що була реакція на звернення Вищого адміністративного суду України, та останній спромігся довести «суперечність застосування практики» (адже виявляється, що для того, щоб отримати офіційне тлумачення закону від Конституційного Суду фізичній особі, потрібно представити не менш як два судові рішення вищих інстанцій із різним застосуванням норми процесуального права у подібній категорії справ, «використати усі засоби національного захисту, включно із Верховним Судом», в цьому випадку уже є і підстави звернення до Європейського Суду з прав людини).

У зв’язку з цим, положення ст.55 Конституції України, в якій зазначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, набуває для громадян саркастичного забарвлення та стає цілком позбавленим реального змісту в нашій державі.

Леонід Тарасенко, адвокат, голова Центру громадської адвокатури

Джерело: УНІАН Права Людини

Синдикація

RSS-матеріал

Вхід

Зараз присутні

Зараз присутні 0 користувачів та 0 гостей.